Вдохновляет

Клуб Відвертих Мам. Розділ перший

Клуб Відвертих Мам. Розділ перший
Добавить в избранное

Вітаємо в Клубі Відвертих Мам. Хто розпочне?

  • Я Анжела. Нам рік і три місяці і ми досі на грудному молоці. Я маніакально мрію припинити вигодовування, але не знаю як…
  • Мене звати Нелі. Моїй «Кнопці» вісім місяців. Ми досі без няні. Я зашиваюсь…
  • Моє ім'я Зоряна. Впродовж всього життя старшої – а це без малого чотири роки – ми ніколи не залишали дітей на ніч. Це моя мрія…

 

Так могла б розпочатись ця історія. При чому не лише для мене. Впевнена, для багатьох із нас: з тієї чи іншої причини. Питань в батьківстві взагалі вистачає. Та зараз мова йтиме саме про «залишати дітей на ніч». Про моє наболівше.

Отже, ще коли донці виповнився рік, я плекала в своїй голові хитромудрий план, як лишити її на мою маму і втекти із чоловіком кудись у вічність, довжиною у європейський вікенд. Але не судилось.

Потім – друга вагітність. Та й ми добряче навчились подорожувати самостійно із дитиною, а потім із двома. Один єдиний раз я залишила Веляну саму більш ніж на добу – коли поїхала народжувати молодшого. Мабудь це не рахується.

Для когось таке зізнання не зрушить всередині жодної емоції. А комусь це здастся справжнім випробуванням (так, я знаю, що кажу, бо не раз бачила круглі очі під час розмови). Та в будь-якому разі, передбачаю, це есе буде цікаве обом групам.

Переходимо до «тіла» історії. Ось він – вирішальний момент. Квитки куплені, готель заброньований, няні проінструктовані, шість страв приготовлені…

Ще у вагоні симпатичного Інтерсіті я не вірила в те, що ось ніби сталось. Кидала нажахані погляди на телефон, передбачаючи ґвалт сповіщень. Та ні, все спокійно. Надвечір – та-дам, ласкаво просимо у Львів. Дзвінок додому: няні кажуть «Все гаразд». На задньому плані звуки запевняють, що таки гаразд. В голові туман. Дурнувата посмішка на обличчі. Реєстрація в готелі? Що? Ми вже на площі? ВЖЕ поговорила із дітьми перед сном? Невже вже одинадцята вечору?

Окей, мабудь свою роль зіграв прохолодний Pinot Grigio в гостинному Atlas. Але тим вечором навіть думок не майнуло “невже можна розпоряджатись СВОЇМ часом?” і “то це СВОБОДА?”. Не встиглось.

Та не дивлячись на те, що вечір “в амністії” пролетів непомітно і п’янко, вночі я вставала як за розкладом. Розкладом молодшого, звісно ж: о другій, п’ятій, шостій...

Нарешті ранок. Підскочити, вхопити телефон і, затамувавши подих, набрати няню. Що, все гаразд? Поспали? Вже помились і поїли? Все мирно? Непевна усмішка.

Йди гуляй! – говорить розум. Ну й правда. Ти йдеш, йдеш і гуляєш. Смієшся. Згадуєш медовий місяць. П’єш каву, запиваєш бульбашками. Фотографуєшся. Фотографуєш місто. Закохуєшся. Заново в чоловіка і в місто. А може і в себе – таку себе. Себе-не-продовження-когось. Навідуєшся в усі місця, які запланувала. Робиш кілька неочікуваних відкриттів. Словом, маєш два дні всього того, про що мріялось останні три роки.

Та вже на другий вечір ти розумієш, що ой як нелегко заснути без молодшого під боком. Бракує одного його запаху. На третій вечір – ладна молитись на фото, завбачливо надісланими нянями. А коли потяг Інтерсіті везе тебе додому, ти вже не соромишся і вголос ниєш чоловікові, що хочеш до дітей. Повторюєш це як мантру.

І ось ти вдома. Обліплена ручками. Зігріта обіймами. Наповнена щебетом і писком. Надбвечір, сама із двома дітьми, кухнею і підйомом о п’ятій ранку, ти готова відмітити крайній ліміт втоми. Але засинаючи ти ЩАСЛИВА. І всі ті півтори секунди, доки ти не зануришся в найсолодший і найспокійніший сон – ти всміхаєшся.

 

Мене звати Зоряна. Я мама двох дітей. Мені допомагають няні. Я не здатна висидіти цілий день вдома. Тому я доволі багато працюю. Перш за все, аби вберегти психіку моїм рідним. Проте я дуже сумую за дітьми впродовж дня, тому вибудовую свій графік так, аби не залишати дім довше, ніж на шість годин поспіль. Здійснилась омріяна мною подорож. І я збагнула, що не мислю себе без дітей: навіть на кілька днів. Так, я можу себе розважити спогадами про мене САМУ. Але ці спогади не здатні полонити мою свідомість бодай на день. Бо я вже ніколи не буду САМА...

Опубликовано
16 мая 2016г.